Древня зморщена бабця, яка все ще зберігала сліди української вроди, знала що настає її остання година. Крехтячи, підвелась, підкинула дрівцят до п’єца, замісила трішки тіста, свиснула лилика (кажанчика) що жив на стриху її хатинки.
Попрощалась з ним та зграбним жестом скрутила лиликові шию. Розрізавши йому грудку та проливши трішки крові в тісто, ще раз замісила і виклала на пательню. Коли тісто підрум’янилось з обох боків, підкинула пательню і, коли млинчик був в повітрі, дмухнула на нього, передаючи йому частку своєї душі.
— Лети млинчику, по всій росії, шукай нащадків НКВДистів котрі пакували українців до Сибіру, і души їх, клятих, забиваючи ніздрі, глотку ненаситну, легені, щоб конали вони в страшних муках!
Млинчик звернувся в рурочку і полетів…
