Я не знаю, чи був я досить уважний, але насправді я не зміг знайти у творах Тараса Григоровича Шевченка жодної згадки росіян як росіян…
Москалі…
Скрізь, завжди, неухильно і непохитно, Тарас Григорович писав лише про москалів, про націю московську, кацапи…
Я читав його «Сон» цей звинувачуючий московське самодержавство маніфест, жорсткий, огидний для будь-якого номенклатурного писака текст, цей вирок…
… Я розумію, за що його так зненавиділи, за що не любили, чому не розуміли.
Чому холуї та лакеї часів тих і часів наших не могли прийняти його, як не намагалися…
Ви знаєте, коли порівнюють двох великих поетів України та Московії – Шевченка та Пушкіна, я ось не бачу причини чи критерію, за яким можна було б об’єднати їх, порівняти.
Так Пушкін великий поет, але мені здається, його заснована заслуга багато в чому саме в тому, що він зробив суміш церковно-слов’янської та української мов – відомої нам сьогодні як «російської» – художньої, літературної…
Зараз відбувається двадцять друга російсько-українська війна
Шевченко не зробив українську літературною чи художньою, він був таким до нього, залишився і після.
Багато освічених українців попрацювали до нього, щоб зробити українську мову культурною, літературною, художньою.
Заслуга Шевченка в іншому: те, що він став голосом країни, голосом України.
Він знайшов у собі сили не стати номенклатурним підспівуванням режиму, не став лакеєм, рабом влади, її відданим слугою, тоді як ніхто, крім нього, не вчинив інакше.
Я завжди сміюся: як легко, і без особливої допомоги, може людина впасти, продатися, стати блазнем государевим, вірним слугою, рабом…
Мені здається, робить він це навіть без особливого примусу, без тортур та болю.
Чому?
Та тому що він пристосовується, видозмінюється, виживає – виявляє небачену гнучкість, заради життя, заради шанування, заради титулу…
Саме тому, говорячи про те, з ким би я порівняв Шевченка – я порівняв би його з Яновським.
Їх дала світу одна Земля, один край.
У їхніх жилах тече кров особливого українського народу – руського, вільного, козачого роду.
Вони сучасники, вони письменники, вони як би кому не хотілося – українці!
Тільки один затятий прихильник режиму, і людина, яка знайшла в собі сили заради слави, заради визнання, заради грошей змінити.
Змінити і свою мову (а чи не зміг би Яновський стати популярним московитським письменником – пиши він українською), і своєю вірою, і відмовитися від своєї нації, істині, відмінний приклад чому виправлення його великого всебічного твору «Тараса Бульби»:
«Коли Бульба прийшов до тями трохи від свого удару і глянув на Дністер, він побачив під ногами своїми козаків, що сідали в човни. Очі його блиснули радістю. Град куль сипався зверху на козаків, але вони не звертали жодної уваги і відправлялися від берегів. «Прощайте, пани-брати, товариші! – казав він їм зверху, – згадуйте іншу годину про мене! Про долю мою не дбайте! я знаю свою долю: я знаю, що мене живцем рознімуть по шматках, і що шматочка мого тіла не залишать на землі – та то вже моя справа… Будьте здорові, пани-брати, товариші! Та дивіться, прибувайте наступного літа знову, та погуляйте гарненько»!
Написав він, а потім виправив свій же текст:
«Коли отямився Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, уже козаки були на човнах і веслували; кулі сипалися на них верхи, але не діставали. І спалахнули радісні очі старого отамана: Прощайте, товариші! – Кричав він їм зверху, – Згадуйте мене і наступної весни прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є щось на світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, коли дізнаєтесь ви, що таке православна роzzійська віра! Вже й тепер чують далекі та близькі народи: піднімається з Роzzійської землі свій цар, і не буде у світі сили, яка б не підкорилася йому!
Як бачимо, у першому варіанті “Тараса Бульби” про “російського царя” мови немає, як і немає ні слова про ляхів!
Що ж змусило Гоголя переписати фінал, посилити його ідеологічно?
Польський історик Януш Тазбір пише: «Гоголь має московитську національну самосвідомість завжди боровся з українською»!
Бреше поляк, обманює, не боролося і не билося, бо продав Гоголь-Яновський Україну, на гарне життя поміняв, відмовився від батьківщини своєї, від нації і писав він під смішним псевдонімом, не тому що весело йому було.
А тому, що хотів він бути українцем, уявляв себе ним, але не зміг, не зміг, і став Яновський – «ХОХЛОМ»!
“HOHOL” – ось як пишеться його прізвище латиницею, а зовсім не “GOGOL” – як це роблять сучасні перекладачі-лінгвісти.
Хохлом він себе назвав, чи то сміх, чи покарання, чи приклад…
Чи соромно було йому, що він не став українцем, а став «хохлом»?
Думаю так, від того і з’їла його совість, від того і не міг він собі місця знайти, не міг заспокоїтися, бо душив він у собі українця, а дух український був сильніший за нього, його бажання бути хохлом, бути холопом – навіть багатим і визнаним…
Є відомий вислів Винниченка: «Там, де починається українське питання, зникає російський демократ»…
Ніхто ніколи не запитував себе: чому так?
Причина у характері, історії, правді яку росіяни знають.
Істині – від якої відхрещуються, за яку люто Україну ненавидять…
Читаючи пости ненависті московитів до українців, я чомусь постійно спотикаюся об думку, що причина ненависті до нас у тому, що ми оригінальні, справжні руські.
Ми, а не вони – не підробка!
Жалюгідна, дешева, неповноцінна підробка, а від того навмисне горда тим: що це вона окупувала, тупцювала, зводила свою якщо не історичну, але мабуть культурну прабатьківщину, мати – Україну!
Про те, що Росія підробка під Русь, Україну, нашу культуру, наші традиції, нашу історію, було відомо давно, але істина ця була відома не багатьом, якщо навіть не сказати обраним.
Вибраним байкарям, фальсифікаторам, ненависникам. Вони знали істину – і за це нас ще більше ненавиділи.
А ненависть ця була, є і буде безсилою, невідворотною, давньою і безглуздою, тому що заснована вона не на зневазі, не на почутті, а на страху – страху викриття, викриття безприкладного за своєю ницістю злочину …
Повторюся: правду раніше знали одиниці, зараз її знає багато росіян. А від того сидить вона як скалка на рівні їхньої національної свідомості, їхньої національної гордості, і не видалити ні перемогти вони її не можуть, як не змогли це зробити до них ні монголи, ні татари, ні їхні предки московити…
Складно, практично неможливо зрозуміти, що якщо не кровними, але релігійними, культурними, прапрадідами росіян були саме українці.
Я мало знав до війни рософобів, але росіяни українофобами були завжди!
Ненависть до всього українського, неприйняття, заперечення українських традицій, мови, культурної спадщини була у них у крові, від народження.
Ненависть до України, як якась культурна цінність, як досягнення, як реліквія передавалася, від батька до сина багато років, віків…
Як вони ненавидять нас за первородство, за старшинство, за наше надбання, за нашу культуру, зґвалтовану Москвою. Москвою з її імперщиною, її шовінізмом, її самодержавством, її мракобісним Третім Римом.
З якою ненавистю вони називають нас: «малоросами», «недоруськими», «хохлами».
Як знищують, з якою розлюченістю, навіть сьогодні, коли вже всім відомо, будь-яка згадка про Київську Русь…
Як бісяться, як вигаляються, але не розуміють головного: що не можуть бути вони руськими зовсім не тому, що не родичі ми, а тому, що ми різні.
Ми не раби, ми вільні люди, ми бунтівники, ми норовливі, ми горді, ми гідні…
Ми будівельники Русі, ми спадкоємці Руської Віри Християнської, а не вони!
Ми знаємо, що таке честь, гідність, лицарство, слово – вони не знають.
І їм треба в нас повчитися будувати світ, новий світ – Український Світ, якщо хочете!
А не намагатися нам нав’язувати свій, монгольсько-візантійський «Руzzкій мір» страшну казку з минулого, рудимент, анахронізм, приклад тупикового розвитку державності, заснованої на крадіжці та ненависті.
Русь дала світу не Москву, а віру. Особливу християнську віру, течія нова. Завдяки Ярославу Церква Руська стала самостійною – Руською, не православною, не католицькою, а саме Руською!
Київ став Третім за важливістю Центром Християнського Світу – і саме за нього тому боролася Москва, тому все робила, щоб його центр перенести до Москви, саме тому знищувала істинну пам’ять про природу Руської нації.
Нація це ж не завжди спільність людей, основою нації може стати і релігія, як стала нею руська релігія, і саме з цієї причини Новгородці, Білоруси та Литовці були – Руськими!
Саме тому, що однієї віри були жителі різних народів, різних мовних груп – Руської.
Саме тому й стали ми заручниками Москви, віру нашу в полон ведучу, народи наші поневолюючу, і над змістом і культурою нашою гребуючу.
Але…
Не змогли сотні років утисків, фальсифікацій, погроз, смертей, відвертого геноциду історії переписати, і так і залишилася Москва – бастардом Русі, з її різноплемінним народом.
А Київ?
Київ як Україна, пройшли крізь товщу часів і спадщину свою зберегли, коріння, а тому стояти йому ще не одну тисячу років, і бути центром Русі – Русі-України, колиски культури української, руської….
Олег Чеславський
Допомога антимосковському українському сайту. (за бажанням) Більша частина коштів йде на допомогу ЗСУ, решта на оплату потреб в інтернеті і техніці
Реквізити: карта “ПриватБанк” № 5168 7456 8565 1496 — Карта “Monobank“ № 4441 1144 2246 2422
PayPal – viktor62zvs@gmail.com