Росія зраджувала Україну завжди.
Зрада Перша. Головна. Результатом визвольної війни 1648-1654 рр., яку вів український народ проти феодальної Польщі,став військовий і релігійний союз між Україною та Московією.
На той час ніякої Росії не було і близько. Ніякого возз’єднання не було, та й не могло бути. Через 400 років після зникнення Київської Русі народи Московії та України мали різну історію, різну культуру і мову. Та й до Київської Русі русичі-українці мали мало зв’язків з фінно-угорської територією Моксель.
У той час не було поняття національність, головну роль грала віра, саме тому Хмельницький шукав підтримки у одновірців в Москві. За Договором Україна зберігала свою військово-адміністративну систему на чолі з Гетьманом, зберігалося місцевий судовий устрій, залишалися незмінними система митниць та збору податків, система місцевого самоврядування міст, функціонували українські школи, Україна також здійснювала суверенне право зовнішньополітичної діяльності з усіма (крім ворогів Московії – Туреччини та Польщі) країнами. Гетьманська Україна мала дипломатичні представництва в Європі та поза її межами, що підтверджувало її незалежність. Неодноразово Україна і Московія разом виступали проти Польщі. Але часто бувало й навпаки – московити з ляхами йшли воювати проти України, українці з кримськими татарами били московитів (наголову розбили Пожарського, наприклад), козаки з поляками воювали проти Московського царства. Яскравий приклад тому – похід Сагайдачного на Москву.
Однак … Першою зрадила і тим самим анулювала Переяславський Договір саме Московія. Московці, як і українці, згідно з Договором не мали права воювати і вступати у військові союзи один проти іншого . Але не минуло й року, як московити вступили у військовий змову з ляхами і зрадницьки атакували Запорізьку Січ.
Що ж отримала Україна в результаті? Те, що в 1654 році в Переяславі сталася найбільша трагедія українського народу. Результат відомий і сумний. Сам Хмельницький був розчарований тим, що відбувалося після укладення союзу з Московським царством, про що і вказав у своєму заповіті. А це був шанс для Росії створити потужний політичний союз двох різних народів. На ділі ж союз народів однієї віри обернувся царським гнітом, кріпацтвом, русифікацією, репресіями українців, оскаженілою українофобією і заборонами всього українського: від театру до дитячої абетки і Біблії, імперським геноцидом українців.
Під потужним ідеологічним і поліцейським пресом Москви далеко не всякий учений міг наважитися виступити з точкою зору, яка не співпадає з офіціозом російських імперців.
Ігор Лосєв у газеті «Українське життя в Севастополі» повідомляє, що таким відчайдушним сміливцем виявився український історик Михайло Брайчевський. Він написав статтю “Приєднання чи возз’єднання?” в 1966 році, коли закінчилася хрущовська ідеологічна відлига і починалися брежнєвські заморозки.
В Україні почалися масові арешти національної інтелігенції. І в цей небезпечний час старший науковий співробітник Інституту історії Академії наук України виступив з різкою критикою самого поняття “возз’єднання” як антиісторичного. Слід зауважити, що цей термін був створений комуністичною пропагандою в 40-50-і роки.
Учений довів, що Переяславська Рада відкинула Україну до найвідсталіших форм феодалізму, уповільнила її розвиток, сприяла перетворенню України в глуху провінцію Московської імперії, де все досягалося не завдяки, а всупереч отриманому статусу. Брайчевського виганяють з роботи. Потім знову приймають на роботу і знову виганяють, коли Брайчевський відмовився покаятися. Він став жертвою заборони на професію, його статті було заборонено друкувати, на його праці було заборонено посилатися. Захистити докторську дисертацію історик зі світовим ім’ям зміг лише в епоху “перебудови” – в 1989 році.
Михайло Брайчевський стверджував, що царська і радянська інтерпретація Переяславської Ради на практиці означала, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином… проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що всі ті, хто кликав його на боротьбу за національну незалежність, були …найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України – події, тенденці , діяльність окремих осіб і самі ці особи – все оцінювалося під кутом зору не класової, соціальної суті, а їх позиції щодо Росії. Якщо хтось відстоював ідею “возз’єднання” – отримував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших обставин; той же, хто ставив цю ідею під сумнів або (боронь Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, одержував ярлик “мерзенного зрадника”, “ворожого ставленика” і “найлютішого ворога”, знову ж таки незалежно від своєї класової позиції і соціальної програми.
Ось цікава галерея оцінок найпомітніших діячів української історії з середини XVII століття до початку XVIII ст. Виписана з 1-го тому “Історії Української РСР”:
Іван Виговський – “підлий зрадник”.
Юрій Хмельницький – “нікчема”, “маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті”, а до того ж “турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу”.
Павло Тетеря – “ставленик і слухняний агент польських панів” .
Іван Брюховецький – “демагог”, за іншими даними – “зрадник” .
Петро Дорошенко – “турецький ставленик” , “зрадник” , який прагнув “віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу – султанській Туреччині і Кримському ханству”.
Григорій Лісницький та Юрій Немирич – “прагнули відірвати Україну від Росії і відновити польсько -шляхетське панування”.
Кость Гордієнко – “зрадник” і “демагог” .
Іван Мазепа – “підлий зрадник, який продав Україну іноземним поневолювачам” і “зобов’язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави”, який “допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі”, “ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі” і т.д.
Пилип Орлик – “зрадник, агент шляхетської Польщі і шведського короля” .
Зрада 2 . Гайдамаки. Народне повстання тривало більше 15 років, почавшись як рух проти унії і католицизму в 1734, пізніше охопило майже всю Україну від Київщини до Карпат. Жорстокий за своєю суттю рух змітав на своєму шляху панські маєтки, костьоли та монастирі. Повстання мало чітке національне і релігійне забарвлення і було спрямоване проти феодального та національного гноблення, ополячення і за об’єднання Лівобережної та Правобережної України.
Навіть після ліквідації Гетьманщини і розгрому царськими військами Січі, народ України пам’ятав про єдину віру і сподівався на підтримку Росії. Надії на Росію були великі. Не тільки ватажок повстання Гайдамак, колишній сотник, а пізніше полковник Верлан, але і його соратники вірили в допомогу Росії. Ходили чутки, що є особливий царський указ з даного приводу.
Однак, надіям не судилося здійснитися. У 1750 році повстання охопило Київщину і Поділля, але було жорстоко придушене польськими військами за активної підтримки Єлизавети Петрівни. Ось так Росія “допомогла” братам по вірі в Україні .
Зрада 3. Коліївщина. Але гайдамаки не були зломлені остаточно. Стрімке і криваве повстання знову розгорнулося на Правобережній Україні в 1768 проти польських магнатів. Панщина доходила до 5 днів на тиждень. Соціальних і національних причин для повстання було більше, ніж достатньо. Утиски і знущання народних мас досягли свого піку. Польща активно проводила політику насильницького покатоличення українців і полонізації. Повстання розгорнулося від Київщини до Поділля, Галичини і Волині. Під час розгортання повстання в Правобережній Україні знаходилися також московські окупаційні війська. Повстанці понадіялися на підтримку православних братів.
У березні 1768 загони Максима Залізняка та Івана Гонти захопили Черкаси, Канів, Корсунь, Богуслав, але польські війська чинили опір, як могли. Шансів зупинити повстання ставало все менше. І знову на допомогу польському королю прийшло російське керівництво. 27 червня корпус генерала Кречетникова несподівано оточив повстанців біля Умані і змусив капітулювати. Гайдамак, підданих польського короля видали його солдатам – жорстоко катуючи їх, рубали на смерть і знищували сотнями. Повстанців, підданих Росії, таврували на місці, заковували в кайдани і відправляли на каторгу до Сибіру. Ось так Росія “допомогла” «братам» в Україні у боротьбі проти насильницького католицизму і ополячення ще раз.
Зрада 4. Імперська. Україна була не тільки благодатною землею, а й активно брала участь у суспільно-політичному житті Росії. Письменники, художники, військові родом з України чимало зробили на благо імперії. Роль українців в історії Росії величезна. На численних війнах в Криму, на Кавказі, в Європі українці пролили чимало крові, проте московити це все вважають «бойовою російською славою». За заслуги перед Російською імперією українському народові «віддячили щедро» – кріпосним правом, заборонами, указами, запереченням власної культури та мови.
Зрада 5. Радянська. Революція 1905 року багато змінила у свідомості народів Московської Орди. Події 1917-1922 остаточно показали, що повернення до моделі «єдиної Росії» уже неможливе без врахування національних особливостей територій. Кровопролитна війна на всій території Західної, Центральної та Східної України показала, що національну свідомість вже неможливо просто «загнати» і «придавити» циркулярами і заборонами. Більшовики та есери України і навіть колишні діячі УНР усвідомлювали, що доля України бути не разом, але в сусідстві з Росією, але при цьому союз з Росією спочатку помилково бачився як конфедерація або як національна автономія. Складність ситуації розумів і Ленін. Щоб утриматися при владі, потрібно було йти на серйозні поступки, причому не тільки Україні.
Історія повторюється. Україна отримала самоврядування, широку національну автономію і навіть право на зовнішньополітичну діяльність. Була проголошена УНР, Українську республіку стали визнавати багато країн світу. Але УНР придушили орди Муравйова. 12 лютого 1921 представники УРСР підписали перший мирний договір між Україною та Литвою. 18 лютого був підписаний Ризький договір з Польщею. Україна встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. Величезне значення мав договір 1922 про дружбу і співробітництво між Україною і Туреччиною.
У щирість намірів більшовиків Росії про визнання самостійної УРСР наївно повірив колишній лідер УНР Винниченко. Він навіть повернувся до Києва. Пудрити мізки більшовики вміли.
Що було потім, ми добре знаємо. Підйом національної самосвідомості комуністи втопили в крові. Були Голодомори в 1920-х , в 1932-1933, в 1947 р. Кривава колективізація, репресії 1937-39 (а для українців протягом усієї історії СРСР), терор НКВД в Західній Україні після війни, депортації. Настав майже 50- літній період повзучої русифікації і тотального обдурювання населення за «радянським типом».
Зрада 6. Газова атака. Можна згадати, що нафтогазову систему СРСР створювала не Росія, а Україна, вчені інституту нафти і газу Івано-Франківська (створений до російської окупації) та українські фахівці. Промисловість Росії після війни не одне десятиліття працювала виключно на українському газі, причому безкоштовно.
Є десятки, якщо не сотні способів підняти багаторазово ціну на будь-який товар і зробити це професійно і грамотно. Але це в тому випадку, якщо мова йде тільки про гроші за товар. Путін вибрав самий ідіотський спосіб з тієї простої причини, що потрібні були не просто гроші – потрібен був публічний ефект “постановки на коліна”, потрібно було показати владі, дати урок всім непокірним і впиватися уявною величчю і власною роллю у долі сусіднього народу.
Що вийшло? Зростання розуміння справжніх цілей Росії по відношенню до України серед більшості населення України і зникнення ілюзій з приводу Росії.
Росія остаточно відштовхнула від себе Україну. Падіння іміджу Росії як надійного і політично стабільного постачальника енергоносіїв не тільки в Європі, але й у світі. Зростання значення України для Європи як основного транзитного партнера.
Навіть якщо Росія побудує ще 2 газопроводи такого ж об’єму як “балтійський”, частка європейського транзиту через Україну, враховуючи зростання споживання в Європі, в найближчі 30-50 років не впаде нижче 60-65 % (сьогодні 80 %).
Зрада 7, але далеко не остання. Путінізм і нахабне нав’язування рускагаміра у вигляді Тайожного союзу. Це може бути будь-яка агресія по відношенню до України з боку Росії. Але, якщо в цей момент відбудуться несподівані події у самій Росії або на світовому ринку енергетики, Росія розвалиться.
Україна може бути втягнута у великий конфлікт, але вона не розпадеться з однієї причини – розпадатися нічому – Україна мононаціональна держава. А в разі проблем у самій Росії і погіршення економічного або загальнополітичного клімату, сепаратизм в Україні помре сам по собі, тому що він інспірується кремлівськими політтехнологами.
Національно-громадські та політичні протиріччя в Росії величезні. Пружина здавлена Путіним, але вона не зламалася. У випадку серйозного конфлікту нехай навіть з Україною, протиріччями в Росії обов’язково скористаються і зовнішні, і внутрішні сили.
Позірний спокій «по-путінськи» оманливий. Призначення губернаторів і керівників округів, територіальні реформи Путіна ставлять за мету змішати національно-географічні межі народів всередині РФ і запобігти їх можливе посягання на автономію і незалежність.
Після дефолту і краху 1998 від розпаду Росію врятувало тільки стрімке зростання цін на нафту і газ і якби не це, Росія в її сучасних кордонах навряд чи ще б існувала.
Путін «засліплений» і не віддає собі звіту в тому, що ж відбувається навколо нього насправді. Остання агресія стосовно України проти євроінтеграції України та підтримка усіма силами бандитського режиму Януковича для Росії обернеться самогубством.
Першоджерело Олег Леусенко
Допомога антимосковському українському сайту (за бажанням)
Реквізити: карта “ПриватБанк” № 5168 7456 0964 2191 — Карта “Monobank“ № 4441 1144 2246 2422
Western Union, MoneyGram, RIA — Ukraine, Kharkiv, Zakusilov Viktor — і фото чека у Viber, WhatsApp — +38 096 212 02 68
