Альвідас Шляпікас. Моє ім’я – Маріте/пер. Б.Белявців. – К.: Брайт Стар, 2016. – 168 с.
Ні, якщо мова піде про «приховані» уроки, то, звісно, не про зникле тіло Дарта Вейдера чи Адольфа Гітлера.
І не про той попіл, котрий розвіяли після спалення вбитого генерала Романа Шухевича.
Мова про уроки, які зараз найбільше нам близькі та болючі, але завдяки дивним суспільним процесам чомусь заховані на останніх поличках книгарень.
Хоча українське суспільство прекрасно знає про Геноцид через викрадення рашистами наших дітей задля їхнього ментального перекодування.
Ця книга улягатиме і українцям, і європейцям зараз на 1000%.
Мова про німецьких дітей післявоєнної Східної Пруссії, котрих у 1945-1946-х роках німецькі матері рятували від смерті, віддаючи або підкидаючи литовцям.
Ця книга про зміну ідентичності, про яку тим маленьким німцям доводилося потім дізнаватися у зрілому віці.
Ось анотація до книги на сайті видавництва: «Роман освітлює одну з білих плям у новітній історії – історію «вовчих дітей». Після Другої світової війни німецькі жінки зі Східної Пруссії відправили багатьох своїх дітей на іншу сторону Німану, де був хліб. Тисячі німецьких дітей потрапили в Литву, де намагалися вижити. Одним пощастило знайти опікунів, іншим випала нелегка доля: просити милостиню, продавати себе, пережили насильство. Таких дітей називали «вовчими дітьми». Щоб якось існувати, «вовчим дітям» доводилося жебракувати, бродяжити, братися за різну роботу. Багато що залежало від того, яких людей вони зустрінуть. Були дівчата, дівчатка, якими користувалися сільські чоловіки.
Історія німецької дівчини Ренате, що отримала литовське ім’я Маріте, описує трагічну долю багатьох біженців у перші повоєнні роки в Прибалтиці. Роман заснований на реальних фактах.
«Коли книга вийшла, з’ясувалося, що дуже багато дівчаток з числа «вовчих дітей» отримали саме таке ім’я – Маріте. Це було важливо при перевезенні дітей через кордон, або щоб захиститися від стрібасів (агентів-бойовиків з винищувальних загонів), які ходили по домівках». («Стрибаси» — це по-нашому, по-поліськи «Стрибки», «ястребки», більшовицькі прихвостні з місцевих, котрих збивали в загони по боротьбі проти своїх земляків з ОУН-підпілля та залишків УПА. Проти не раз своїх сусідів та рідних. Потім таких більшовицька влада всебічно нагороджувала великими грамотками та дрібними подачками, копійчаною доплатою до пенсії, та першими місцями на коника з колгоспної стайні, аби посадити нещасних п’ять соток. Новітній відповідних — «сєпари».
Виявляється, викрадення зараз рашистами українських дітей на окупованих територіях має історичні паралелі майже 80 річної давності. І то з усією Європою. Чи здивовані ми, що у рашистів котре століття їхнього райху йде по колу замкненого у собі пекла. Війна проти сусіда — геноцид сусіда — «відбудова» завойованого сусіда, аби той трохи ожив — певна національна «відлига» — знову репресії — ослаблення імперії — незалежність поневолених — і знову Війна та Геноцид. І знову, якщо вдасться поневолити, ні — бо цього разу путіностан не дозволить «відбудуватися» Україні навіть в найменших національних фольклорних шароварах. Ця Війна — це остаточне вирішення «українського питання» — ми або остаточно перетворюємося насиллям на рускіх, котрих востаннє повернуть в імперську шовіністчину стайню як «настоящих» рускіх, тільки перекодованих, або цілковите знищення, вигнання та історичне забуття.
І навіть дочитавши цю книгу до кінця, і трішки порадіючи за тих німецьких діток, котрі в дорослому віці повернули хоча б трохи своєї національної ідентичності — ми саме на порівнянні їхньої долі з долею наших сучасних викрадених «Маріте» — Марійок та Петриків, Машеньок чи Пєтєчєк, повинні зрозуміти — повернення ідентичності Українця в лабетах рашостана у 21 столітті ніколи вже не відбудеться. Ніколи.
Ось і весь прихований історичний урок цієї «геніальної», бо заснованої на реальних подіях, книзі.
От тільки тиняється ця книга по наших українських (хоча б так, слава Богу!) книгарнях вже десять років. А уроків ми не винесли навіть на четвертому році Останньої Війни за свободу.
Бо наступної війни саме за свободу українцю вже не побачити. Не дізнаємося ми навіть про окремі приватні війни, тобто історії в боротьбі за виживання якоїсь конкретної викраденої дитини зі Сходу та Півдня України. Навіть, якщо тих історій назбирається якась критична для рашостанського суспільства кількість. Бо не буде такого поняття, як українець. Не буде критерію, за яким можна позначати таку приватну історію протистояння всередині рашостану.
Скільки таких історій ми знаємо зараз із ЗМІ? Сотні? Тисячі?
А скількох дітей вивезли і вже перекодували? Отож!
За найприблизнішими даними від 250 тисяч до кількох мільйонів.
І всіх їх затруть і зітруть, бо рашостан увійшов у стадію райху, де залізна завіса і закручування гайок йде прискореним глобалістичним і технологічним темпом. Беручи за приклад сталінську систему та пропагандистську машинерію путінської ідеології.
Книга листовця Альвідаса Шляпікаса — щемка і моторошна ілюстрація, котру український читач чомусь вперто оминає вже десять років.