Цей матеріал спочатку було названо “Рідна мова” – і тоді б акценти набрали іншого забарвлення. Однак, задля індексації Google довелося чіткіше прописати проблему. Отож… не рідна, а саме українська мова – розвиток між доброю волею та обмеженнями для вічного “воріженька” (тобто російської). Дочитавши матеріал, читач зрозуміє, чому акценти в назві змінюють кожен приватний випадок в Україні, коли користуєшся саме українською мовою. Або не користуєшся. Вболіваєш за українську, або вперто байдужий до її долі.
Останніми днями українські масмедіа поширили результати цікавого опитування, яке пройшли 46 тисячі киян.
Для кількох провідних ЗМІ це дало підстави вважати, що кияни масово переходять на українську.
Але краще самим оцінити отримані цифри і зробити власні висновки. Тим паче, порівняти їх зі справжнім соціологічним дослідженням, котре провело Міністерство культури України.
Отож опитування через застосунок «Київ-Цифровий» у столиці показало, що:
66% мешканців зазначили — за останні чотири роки їхній рівень володіння українською мовою покращився.
32% – тобто третина респондентів — повністю перейшли на українську в повсякденному житті.
Але українську найчастіше використовують:
• у державних установах — 14%;
• у магазинах і кафе — 13%;
• на роботі — 11%;
• на культурних заходах — 9%;
• у навчанні — 6%;
• вдома — 4%.
• 41% опитаних вважають, що їхній рівень української суттєво покращився.
• 25% – покращився незначно.
• 33% – не відчули змін.
• 1 % – заявили про погіршення.
• 4% респондентів зазначили, що переважно говорять російською.
• 7% — використовують обидві мови.
• 75% — не відвідували мовні курси або розмовні клуби.
• 16% навіть не знали про такі можливості.
Серед бажаних форматів підтримки української мови назвали:
• цифрові сервіси — 37%;
• мовні та літературні заходи — 30%;
• безоплатні курси та розмовні клуби — 23%;
• інші варіанти — 10%.
Звісно, організатори «Київ-Цифровий» зауважили, що опитування не є повноцінним соціологічним дослідженням.
Тому пропоную дані Міністерства культури, які вказують цифру 71% – стільки українців щодня споживають російськомовний контент. Головні причини — звичка і доступність.
І які висновки напрошуються?
Я б із оптимістичними не поспішав. А уважніше розглянув саме соціологічне дослідження Міністерства культури. Але де взяти інші цифри, окрім тих 71%? Я в інтернеті не знайшов. А поки шукає більш допитливий читач, то подивимося для чого це дослідження проводилося. Для запуску масштабної державної програми підтримки культури «Тисячовесна» (старт 3 квітня 2026 року). Мета: Сформувати покоління, яке мислить українськими категоріями, та забезпечити стійкість до зовнішніх інформаційних впливів. Програма створюватиме контент, як пряму відповідь на виклики, виявлені дослідженням, з метою наситити інформпростір українськими сенсами.
• Загальний бюджет: 4 мільярди гривень на 2026 рік.
• Пріоритетні напрямки фінансування:
• Кіно та серіали: 2,6 млрд грн на ігрове, документальне кіно та анімацію.
• Музика та мистецтво: 1 млрд грн на сучасну музику, візуальне та перформативне мистецтво.
• Контент для соцмереж: близько 300 млн грн на аудіовізуальні шоу та відеоролики.
Якщо звернутися до такого джерела, як моя мама, то, звісно, результат буде більш-менш втішний. Вона людина похилого віку і багаторічна фанатка турецьких серіалів, а колись і латиноамериканських. До російських не дуже добре ставилася і раніше, навіть супер знамені «Свати» не полюбила. Але саме після перегляду серіального контенту, озвученого українською, однозначно краще стала вживати саме рідну. Тобто, покращила володіння.
Але це ще й тому, що російська для моєї матері, уродженки Волинського Полісся завжди у вимові та вільному володінні була важка. Я ніколи не чув, щоб вживала російською хоча б три слова підряд. І вона практично не лається.
Як індіанці Аляски напали на російську імперію та 200 років кошмарили Москву 🤣
Втім, моя мама, звісно, не зовсім соціологічний приклад.
На відміну від мене – котрий у радянській школі з російської мови мав оцінки добрі або відмінні. А з української задовільні або зовсім не задовільні, хоча ні разу не був російськомовним. Навпаки, я в одинадцять років, а це був 1985 рік отримав шок від поліського товариша, коли той якогось вечора у лікарні запропонував порозмовляти суто російською. Може тому, що в іншому кутку палати батько однієї пацієнтки з нею чесали язиком саме такою інтелігентною російською, а інший батько іншої дівчинки неоковирно цьому підігрував?
І що я, котрий український письменник, зустрів після сорока років у валлонському містечку Мускрон?
Українського хлопчика семи років, мама якого двомовна, а бабуся практично тільки україномовна, плюс тато переважно російськомовний – усі з Чернігівського Полісся.
А от хлопчик розмовляє суто російською. Покинув Україну, коли мав два роки, а починав уже розмовляти (якою мовою опустимо). Зараз додатково володіє французькою. А от контент у гаджетах суто російськомовний.
Отож, можна вірити анонімним мешканцям столиці чи наочному прикладу?
І головне – що мені сказати хлопчику або його батькам та бабусі. Як запитати, чому хлопчик згодовується лише дитячими (бо я чую їх озвучку) російськомовними програмулями та мультами. Бо я вже знаю, що молоді батьки мені відповідатимуть. Думаю, скажуть, що Міністерство культури в своєму дослідженні зовсім не помиляється, як і в застосуванні тих 4 млрд. гривень на дуже важливу державну програму.
А для завершення, що таке вживання та виживання української мови, я ще б провів третє опитування чи дослідження – наскільки ЗАБОРОНИ саме російської та закони по захисту української приводять (чи ні) до ситуації поліпшення україномовного середовища. Бо добре, що є добра воля і бажання, враховуючи переконання через Війну з рф.
Хоча, от приклад інший — більшість франкофонів у Валлонії, наприклад, терпіти не можуть англійської. Як я російської.