Незважаючи на доволі драматичну історію німецько-російських відносин, у німецькому політикумі завжди знаходились охочі встановлювати стратегічні особливі зв’язки з Росією як євразійською потугою, силу якої так спокусливо було використати проти своїх європейських конкурентів. І не дуже обходило, що це руйнувало саму Європу, роблячи з неї щось на зразок російського протекторату, залежної території. Російські історики дотепер із ностальгією згадують, що до часів Єкатєріни ІІ і Ніколая І в Європі «жодна гармата не могла стріляти без дозволу Росії». Здається, у сучасному Кремлі пристрасно бажають повернутися до тих легендарних часів домінування.
У Західній Європі є кола, що страшенно роздратовані політикою США. Однак ті країни Європи (на сході), що пережили деспотичну протекцію Москви, на антиамериканізм здебільшого не хибують, бо мають можливість порівнювати… Навіть імперський поет Пушкін у поемі «Полтава» продемонстрував розуміння фундаментальних відмінностей між західним покровительством (яке нерідко також було вельми обтяжливим) і важкою «ведмежою лапою» Москви, вклавши в уста гетьмана Івана Мазепи такі слова:
Без милой вольности и славы
Склоняли молча мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы…
До кінця ХVII століття Росія (тоді ще Московія) була периферійним чинником європейської політики. Її не допускали до європейських справ, а вона й не дуже туди прагнула, зводячи свої відносини з Європою до не надто вдалих війн, переважно з Польщею та Швецією. Тоді Європа не мала ілюзій щодо «європейської» суті Росії, не сумнівалася в її азійській культурно-політичній природі. Київських князів європейські монархи сприймали як рівних собі, віддзеркаленням чого були дуже поширені династичні шлюби (Ярослав Мудрий був одружений із представницею королівської родини Швеції, його доньки стали королевами Норвегії, Угорщини та Франції). А ось династичні шлюби московських володарів із європейськими траплялися вкрай рідко. Зокрема, Іван ІV Васільєвіч Ґрозний намагався одружитися з європейською принцесою, проте жодна династія Європи не схотіла з ним породичатися. Деякі проникливі європейські аналітики всупереч активності російської та радянської «групи підтримки» розуміли ці речі й у ХХ столітті. Приміром, у 1950 році в Парижі вийшла друком книжка Гонзага де Рейнольда «Le Monde Russe» («Російський світ»), у якій автор доводив, що Росія — це географічна й історична антитеза Європи, це анти-Європа, а от Київська Русь, на його думку, була інтегральною частиною Європи.
Багато що змінилося з початком царювання Пєтра Алєксєєвіча Романова. Він заходився активно й не без успіху втручатися в європейське життя, а його дочки почали укладати династичні шлюби з європейською аристократією.
Пьотр І із його вестернізацією Росії на рівні гоління боярських борід і носіння німецьких панталонів став нібито своїм. Так, під час Генуезької конференції після закінчення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії комісари й чекісти 1922 року в циліндрах, фраках і метеликах їхали розмовляти з буржуями, котрі, дивлячись на цей маскарад, радісно шепотіли: «Та вони такі ж самі, як ми, з ними можна мати справу».
Пьотр І, зокрема й у матримоніальних справах своїх нащадків, узяв курс на контакти зі слабкими німецькими державами, яких у вигляді королівств, герцогств, князівств, курфюршеств тощо існувало понад дві сотні. Відтоді протягом усього петербурзького періоду російської історії Романови активно змішувалися з невибагливими щодо чистоти походження Голштін-Ґотторпською, Ганноверською, Саксонською та іншими німецькими династіями, які найбільше цінували реальну силу й заможність нових родичів. Поступово Романови геть відірвалися від свого московського первня, розчинившись у німецьких генах (як висловлювався про «руськість» Романових герой Міхаіла Шолохова: «…Да у них русской крови на ведро капля поганая»).
Цікаво, що російський імператор Ніколай ІІ, німецький кайзер Вільгельм ІІ і британський король Ґеорґ V були двоюрідними братами. Це давало підстави росіянину та німцю в листуванні фамільярно звертатися один до одного як Нікі й Вікі…
Водночас були спроби різних німецьких авантюристів (як із корінної Німеччини, так і з регіонів Остзеє-Естляндія, Курляндія, Ліфляндія) натуралізуватися в Російській імперії на дуже високих посадах. Декому вдавалося приватизувати найвищу владу, як, приміром, німцю Бірону («біронівщина» за імператриці Анни Іоанівни). Коханець цієї родички Пєтра І фактично встановив особисту диктатуру, оточивши себе привезеними з Курляндії німецькими остзейськими баронами.
Деякі російські імператори, як, приміром, Пьотр ІІІ, почувалися зовсім німцями й діяли в інтересах Пруссії (тоді політичними центрами тяжіння «німецького світу» були його найпотужніші державні утворення Пруссія й Австрія). Саме Пьотр ІІІ припинив переможну ходу російських військ доньки Пєтра І Єлізавети, що крокували німецькими землями, і врятував короля Пруссії Фрідріха Великого від остаточного розгрому. Тоді на деякий час місто Кенігсберг стало російською провінцією, а філософ Іммануїл Кант — підданим Росії (дивно, як його в нинішній РФ досі не оголосили великим російським філософом). У XVIII столітті Німеччина стає для Росії головним «вікном» у Європу, транслятором західних технологій, як індустріальних, так і політично-адміністративних. Це відбувалося навіть на персональному рівні: тисячі німців їхали на схід на різні посади — від міністрів і генералів до академіків Російської академії наук. А німецька принцеса Софія Фрідеріка Августа Саксен Ангальт-Цербстська стала імператрицею Єкатєріною ІІ. Під час війни проти Наполеона Бонапарта Росія була в союзі з Німеччиною, Австрією та іншими німецькими державами. А в 1848 році під час серії революцій у Європі, що дістали назву «весна народів», в Угорщині російський цар зміцнив пан’європейський Священний Союз для боротьби проти тодішніх «євромайданів». Священний Союз об’єднував усі реакційні сили Європи, що намагалися зберегти феодальні традиції та імперське панування над народами. Той Союз аж ніяк не сприяв прогресу та розвитку Європи.
Тісні зв’язки з Німеччиною (неважливо, об’єднаною чи роз’єднаною) перетворювали Росію на гегемона й жандарма Європи, її політичного протектора з однозначним домінуванням над західними сусідами. Треба зазначити, що за рівнем жорсткості, деспотичності, авторитарності те домінування абсолютно не зіставне з нинішньою «м’якою силою» США в Європі.
Між іншим, це європейські спостерігачі назвали Росію Алєксандра І та Ніколая І «жандармом Європи»… Однак той жандарм мав помічників і соратників: Австрію та Пруссію. Без них такий альянс навряд чи склався б.
Німецько-російські союзи, на жаль, не служили справі демократії та поступу. Одним із найяскравіших доказів цього є період Отто фон Бісмарка-Шенгаузена в німецькій політиці. Бісмарк у 1859–1862 роках був послом Пруссії в Росії та вважається одним із найбільш проросійських німецьких політиків. Хоча саме йому належить знаменита фраза про те, що будь-яка угода з Росією не варта навіть паперу, на якому вона написана. Проте добрі відносини з останньою надали Бісмарку можливість розпочати війну проти Данії в 1864-му, проти Австрії в 1866-му та розгромити Францію в 1870–1871-му. Саме прихильний до Німеччини нейтралітет Росії давав йому свободу рук на заході, убезпечуючи від згубної для його країни війни на два фронти. Отже, мир і злагода між Німеччиною та Росією уможливлювали війну в Європі й тріумф німецького мілітаризму. Протягом багатьох років союзи Росії та Німеччини мали драматичні наслідки для сусідів цих країн. Саме тому й тепер можливість виникнення стратегічної геополітичної осі Берлін — Москва викликає серйозні побоювання як на сході, так і на заході Європи, бо нині головним бенефіціаром такого альянсу стане режим Путіна, якого він надихне на подальшу агресію. Одну таку агресію Франція та Німеччина вже спровокували в 2008 році проти Грузії, відмовивши останній, а також Україні на саміті НАТО в Бухаресті в одержанні Плану дій щодо членства в Північноатлантичному Альянсі (ПДЧ).
Під час Першої світової війни склався стратегічний таємний союз між Німеччиною та російськими політичними екстремістами-більшовиками. Спочатку це матеріалізувалося в багатомільйонні грошові транші від німецького Генштабу на пацифістську пропаганду в Росії, далі в Брестський мир (який сам Лєнін називав «похабним» і який ще на рік продовжив світову війну), а потім це призвело до стратегічного союзу з нацистами та сприяння Сталіна й Комінтерну Гітлеру в приході до влади (заборона німецьким комуністам вступати в коаліцію із соціал-демократами, що не залишило б нацистам шансів на перемогу). Після Першої світової війни був ще Рапалльський договір (1922) між Німеччиною та Росією, після чого почалася активна співпраця у справі мілітаризації цих країн (як справедливо зазначили сучасні російські історики Дьяков і Бушуєва, «нацистський меч кувався в СРСР»). Апогеєм цих союзницьких відносин Росії та Німеччини став пакт Молотова — Ріббентропа (1939), який уможливив початок Другої світової. Стратегічні альянси Німеччини та Росії перетворюють їх на молот і ковадло для решти Європи, насамперед Центрально-Східної. Уроки історії були жорстокими, то, може, вже час їх засвоїти?
