Ситуація значно складніша, ніж це часто подається у публічному просторі. Міграційні кризи останніх років створили додаткове навантаження на системи безпеки європейських країн. У таких умовах об’єктивно зростає ризик проникнення осіб, пов’язаних із іноземними державами або недержавними структурами, які можуть діяти в інтересах авторитарних режимів.
Йдеться не про походження людей як таке, а про використання вразливостей системи. Коли процедури перевірки перевантажені або обмежені юридично й етично, з’являється простір для зловживань. Перевірка біографічних даних осіб, які прибувають із країн із закритими політичними системами, дійсно є складною — часто через відсутність достовірних джерел інформації або неможливість верифікації.
Це створює потенційні можливості для гібридних впливів: від інформаційних операцій до спроб дестабілізації через соціальну напругу, страйки або атаки на критичну інфраструктуру. Подібні сценарії не є фантастикою — вони описані в сучасних доктринах гібридної війни.
Проблема також у тому, що відкриті суспільства, які базуються на правах людини та верховенстві права, мають обмежені інструменти для швидкої та жорсткої реакції. Наприклад, використання таких інструментів, як поліграф, обмежене через правові й етичні стандарти. Це не «слабкість», а свідомий вибір демократичних суспільств — однак цей вибір створює асиметрію у протистоянні з авторитарними режимами, які не обмежують себе подібними нормами.
Росія та пов’язані з нею структури протягом десятиліть системно працювали над розширенням впливу за межами своїх кордонів. Це включає як класичну агентурну діяльність, так і використання діаспор, інформаційних каналів та економічних зв’язків. Значна частина цієї роботи була закладена ще в радянський період і адаптована до сучасних умов.
Важливо розуміти: мова не йде про «захоплення Європи» у класичному військовому сенсі. Значно ефективніша стратегія — поступова ерозія зсередини: підрив довіри до інституцій, посилення поляризації, вплив на політичні процеси. У таких умовах навіть невелика кількість добре організованих акторів може мати непропорційно великий вплив.
Окремим викликом є наявність у політичних та бізнесових колах Європи осіб, які з різних причин демонструють лояльність або поблажливість до авторитарних режимів. Це послаблює здатність до консолідованої відповіді.
Я не претендую на роль радника європейських лідерів, але очевидно, що частину можливостей для своєчасної реакції вже втрачено. У цих умовах ключовим фактором безпеки Європи стає здатність України вистояти.
Підтримка України — це не лише питання солідарності. Це питання стратегічного інтересу самих європейських держав. Йдеться про стримування подальшого посилення авторитарних режимів і збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах.
Для цього необхідна не символічна, а системна підтримка, включно з сучасними технологіями оборони. Війна в Україні вже давно вийшла за рамки регіонального конфлікту — це тест на стійкість демократичних інститутів у глобальному вимірі.
Скепсис щодо подібних оцінок існував і раніше. Але досвід останніх десятиліть показує, що недооцінка ризиків і відкладання рішень лише збільшує ціну майбутніх помилок.