Офіційно ця війна тривала 200 років і закінчилася лише 2004 року.
Дуже цікавий пост про російську присутність в Америці написав у ФБ блогер Ульфхеднар Жайвір.
«Коли мені кажуть, що американці вбивали індіанців і захоплювали їхні землі, я запитую: «А скільки індіанців убили росіяни?». Після цього, як правило, діалоги перериваються, тому що мало хто чув, наприклад, про Російсько-Індіанську війну 1802-1805 років. Мало хто чув про каральну операцію Івана Соловйова, який убив на острові Уналашка понад 5 тисяч алеутів (корінних жителів Алеутського архіпелагу). Мало хто в Росії чув про експедицію Григорія Шеліхова, який (цитую джерело) «влаштував масову різанину місцевого населення, вбивши від 500 до 2500 ескімосів». Мало хто чув про експедицію Івана Кускова (1808-1809 рр.), який перед заснуванням Форт-Росса вбив чимало індіанців, а потім уклав із ними перемир’я. Мало хто чув про те, як промисловець Ларіон Бєляєв «зачистив» острів Атту від усіх алеутів, які там жили.
За 200 років до продажу росіянці на Алясці вбили багато тисяч корінних жителів тихоокеанського узбережжя Америки. Наразі історики намагаються відновити картину минулого, але навіть приблизно не можуть назвати цифру вбитих індіанців 49-го штату США. Жертв навіть не рахували. Та й росіян вважали лише по «їх благороддям», знатних купців та промисловців. Простий люд не рахували.
Зате читаючи російські історичні документи, листи, записки, повідомлення, корабельні журнали тощо створюється враження, що це індіанці напали на Росію і знущалися з людей під Москвою. Про свої подвиги говорили неохоче, часто замовчували і взагалі не згадували. Приміром, капітан корабля «Св. Євдоким» Михайло Васильович Неводчиков у своєму бортовому журналі, після прибуття на острів Агатту, зробив запис про те, що «через непорозуміння, рушничним пострілом був поранений алеут». Про те, що після цього «прикрого» пострілу зав’язалася бійка, можна дізнатися тільки в контексті записів. Скільки ж постраждало людей під час цього інциденту, взагалі не повідомляється.
Якщо руське причалювало до берегів Америки чи Камчатки – обов’язково проливалася кров. А винні були звичайно ж місцеві жителі, яких описували як: «зліші за найхижіших звірів», «народ вбивчий і злий», «кровоспрагливі варвари» тощо.
Але давайте візьмемо один із епізодів російської експансії на Алясці. У засновника Північно-Східної корпорації Григорія Шеліхова (1747 – 1795) був у підпорядкуванні якийсь промисловець Олександр Андрійович Баранов (1746 – 1819), який наполягав на просуванні Російської компанії вглиб материка. Шеліхову така ідея була до душі, і він призначив Баранова замість себе. А сам поїхав до Іркутська за підвищенням, мріючи обійняти посаду губернатора, але несподівано помер від цинги у 48 років.
Баранов зібрав експедицію з 30 військових моряків і на двох човнах-байдарах (місткість кожного до 30 осіб) вирушив на схід від острова Кодьяк, який вже міцно закріпився за росіянами. Баранова також супроводжували алеути, що були у рабстві у росіян. Підпливши до острова Монтаг’ю, тоді він називався островом Суклі, Баранов зустрів там індіанців-тлінкітів, які відрізнялися від решти жителів Аляски тим, що були вправними мисливцями. А тому й озброєні були списами, сокирами, луками, стрілами та ножами. До цього росіяни жодного разу не зустрічали озброєних алеутів і вбивали їх сміливо, не побоюючись опору. А тут натрапили на озброєних індіанців і відступили.
Якщо докладно, то справа була така: у ніч з 20 на 21 червня 1792 року, коли росіяни зупинилися на нічліг, Баранов з товаришами влаштували свій табір окремо, а алеути – окремо. Раптом уночі пролунав крик, тупіт, сильний шурхіт, тріск ламаних кущів… Усі були підняті на ноги, але тлінкіти чомусь не чіпали слов’ян. Вони напали на кадьякців (тобто алеутів, що припливли з експедицією, мешканці острова Кодьяк) і різали виключно їх, зводячи давні рахунки.
Однак росіяни вважали це небезпекою для себе і відкрили по тлінкітам вогонь із рушниць. Внаслідок нічного зіткнення 2 росіян було вбито та 15 поранено. А сам Баранов був «трохи не вбитий». Хоча в цьому листі, в якому він описав ночівлю на Суклі, зізнався, що був одягнений у кольчугу, яку «куля не брала». Саме завдяки їй залишився живим. Тобто куля не брала, а індіанська стріла мало не вбила.
Скільки при цьому загинуло індіанців з обох боків, Баранов не повідомив. Подумаєш якісь ескімоси. Ось американці вбивали індіанців – це так, геноцид, як мінімум. Росіяни тільки захищалися …
Але продовжу свою розповідь про російсько-індіанську війну. Думка про поступ у глиб материка Баранова не покидала. На наступний рік Олександр Андрійович послав озброєний загін Лебедєва-Ласточкина, який (цитую записи) «спустошили два селища чугачів, забравши всіх від малого до великого з собою на Греківський (о-в Грін)». А ще через рік (1794-го) особисто сам начальник так званої «Північно-Східної компанії» А.А. Баранов зібрав флот із 500 байдарок і вирушив на острів Ши (повна назва «Ши Аттика» або «Сітка»), який згодом був перейменований на острів Баранова. Підійшовши до берега, росіяни побачили індіанців озброєних рушницями та фальконетами. А тому виходити на берег побоялися і попливли геть.
Звідки в них з’явилися рушниці, Баранову не важко було здогадатися. Індіанці успішно торгували хутром із британськими та американськими (бостонськими) торговцями. Ці по совісті платили за кожну шкірку, даючи на обмін тканини, мисливські ножі, побутове начиння і навіть «вогненну воду» (спиртне). Але цього разу на замовлення британці доставили індіанцям вогнепальну зброю. Баранов був розчарований такою торгівлею та повідомив про це Шеліхову.
Шеліхов був вкрай розлючений на повідомлення Баранова і особисто, за рік до своєї смерті, вирушив у озброєний похід з Охотська на острів Уналашка. Там він зібрав підкріплення та поплив далі до острова Атха, який повністю очистив від алеутів. Чому був обраний острів Атха як цап-відбувайло – історики не пояснюють і намагаються цей момент обходити стороною. Але після розгрому острова, Шеліхов написав гнівний лист до Баранова, де мало не в наказовому порядку зажадав просування вглиб материка. Баранов був наляканий рейдом Григорія Івановича і чудово розумів, що доведеться зіткнутися з потужним опором місцевих жителів, а тому вирішив ретельно обміркувати план «освоєння» східних земель Аляски.
В результаті було ухвалено несподіване рішення – укласти з індіанцями мир! Індіанці, звичайно, за чисельністю перевершували людей Баранова, тому могли запросто їх вимести з острова Кадіак, та й взагалі з Аляски, але мир для них – це святе. І в цьому плані індіанці готові на все. Припливши до острова Хінчінбрук (по-ескімоські «Тхалха»), Баранов запросив чилхатського вождя на прізвисько Скаутлельт для укладання миру. Той охоче погодився. На честь цього був влаштований невеликий бенкет з вогненною водою 🙂 Індіанцям були подаровані подарунки, у вигляді непотрібних брязкальців, а у відповідь вождь племені тлінкітів видав за Баранова жінку, на ім’я Алеут, яка народила йому сина Антипатра, але його дві дочки – Ірина і Катерина. так про це і не довідалися).
З 1795 року, після укладення миру з індіанцями, росіяни розташувалися на острові Ши і побудували там Михайлівську фортецю. Фортеця названа на честь тлінкітського вождя Скаутлельта, якого Баранов хрестив у православ’я, давши йому ім’я Михайло. Росіянам вдалося без бою зайняти острів і влаштуватися в затоці Сітка Саунд, в яку часто запливали торгові кораблі з Британії, Франції, США та Швеції. До того моменту патрон Баранова – Шеліхов відійшов у інший світ і тим самим подарував повну свободу Олександру Андрійовичу діяти на свій розсуд.
Майже п’ять років росіяни та індіанці жили пліч-о-пліч, зберігаючи хисткий, але все-таки мир між собою. Хоча місцеві жителі, які прожили тут за оцінками істориків близько 10 тис. років, були дуже незадоволені поведінкою росіян. Адже індіанці-тлінкіти буквально обожнювали своїх жінок і будь-яке посягання на них сприймали як особисту образу та наругу. А російські матроси постійно після прийняття міцних напоїв, придбаних у шотландських та ірландських купців, ґвалтували індіанок як могли. І лише завдяки Баранову-Скаутлельту серйозних сутичок вдалося проминути.
Але в 1800-му році Баранова викликали на острів Кадіак і йому довелося на якийсь час залишити Сітку. У Михайлівській фортеці залишалося близько 120 росіян під керівництвом В.Г. Медведникова та приблизно 900 алеутів служили їм. Індіанці прийняли це як знак. Але вождь племені кіксаді (найбільшого у тлінкітів) Скаутлельт (він же Михайло) виступати проти росіян відмовився. Тому що він був вірний тому перемир’ю, яке було нав’язано йому Барановим. У таких випадках індіанці висловлюють незвичайну відданість своїй обіцянці.
Тоді ватажком повстання став його племінник – вождь чилхатського племені Катліан. Першу атаку влітку 1800 росіяни відбили без проблем, і Медведников про це Баранову доповідати не став. Через 2 роки Катліан об’єднав свої зусилля з еяками і нарешті обложив фортецю Святого Архістратига Михаїла, знищивши всіх, хто в ній.
Проте американські джерела говорять, що було вбито всього 12 росіян, решта ж була просто поранена. Взяття фортеці відбулося в той момент, коли кілька кораблів під керуванням капітанів Олексія Євглевського та Олексія Батуріна вирушила до «далекого Сівучого каменю» на полювання. Тому втрати у росіян були такі великі. Можливо індіанець вождь чудово знав про те, що росіяни були на полюванні, і просто скористався моментом.
Повернувшись із полювання, росіяни виявили, що фортеця зайнята індіанцями і швидко розгорнули свої кораблі у бік острова Кадьяк, де на той час був Баранов. А той просто прийшов у сказ, коли дізнався про повстання тлінкітів. Глава Північно-Східної російської компанії оголосив загальну мобілізацію і проголосив початок Російсько-Індіанської війни.
Баранов зібрав все, що було у своєму розпорядженні, плюс прихопив капітана Лисянського, який на своєму бризі «Нева» випадково опинився там, здійснюючи кругосвітню подорож, і всі разом вирушили на Сітку. Фортеця була взята за 4 дні – з 1го по 4 жовтня 1804 року, не дивлячись, що індіанці відпустили всіх росіян і їх слуг, які знаходилися там. 10 листопада Лисянський вже відплив із Сітки-Саунд через непотрібність, оскільки росіяни на той час повністю контролювали південний берег острова Ши. Проте кілька тисяч тлінкітів ховалися в горах.
«Можем повторіть» – про звірства російських солдат під час Другої світової війни
В 1805 Баранов наказав оточити острів і знищувати всіх індіанців, які траплялися на очі. Так було «зачищено» восьмий за величиною острів Аляски, який перейменували на «острів Баранова». Війна закінчилася тихо, без підписання капітуляцій та мирних угод. Тому що не було з ким підписувати договори. Ті індіанці, яким пощастило вирватися з острова, тікали. А решту всіх було вбито.
Більше того, почувши про те, що дві фортеці в затоці Якутата були зайняті індіанцями (хоча джерела цього не підтверджують, сам Баранов на Ситку вирушив з однієї з них), головнокомандувач російської армії на Алясці відправив туди загін Дем’яненкова, який без розбору спалив обидві фортеці. Чи були там індіанці, чи ні – не відомо. Але всі загинули, про що Дем’яненко доповів Баранову.
Досі кількість загиблих індіанців на цій війні невідома. Хоча припускають, що їх могло бути кілька тисяч – не менше. У Росії про це нічого не знають і не хочуть знати. На їхню «правильну думку», якщо і вбивали індіанців, то це могли бути лише американці.
У 2004 році, вже через 200 років, на Аляску було запрошено делегацію з Росії на чолі з нащадком А.А. Баранова – І. О. Афросіної. В околицях міста Сітка між російськими та американськими індіанцями з племені кіксаді (нащадками вождя Катліана) було укладено перемир’я, яке поставило жирну крапку у війні між індіанцями та росіянами. Російсько-Тлінкітська війна (як її називають у Росії, (щоб ніхто не здогадався хто з ким воював) офіційно проголошена закінченою.»
–
Стаття зібрана за матеріалами сайту Мілітера, а також англійської версії Wikipedia.
Допомога антирашистському українському сайту (за бажанням)
Реквізити: карта “ПриватБанк” № 5168 7456 8565 1496 — Карта “Monobank“ № 4441 1144 2246 2422
Western Union, MoneyGram, RIA — Ukraine, Kharkiv, Zakusilov Viktor — і фото чека у Viber, WhatsApp — +38 096 212 02 68