Впродовж 1944–1946 років з українських етнічних територій на Закерзонні, що тепер у складі Польщі, виселили близько пів мільйона українців. За офіційною статистикою тодішньої Польської Народної Республіки (ПНР) – 482 тисячі. Зважаючи на уже два покоління дітей і внуків переселених – зараз це пасивна травма для кількох мільйонів українців. Не проговорена, тому ніяк і не лікована.
9 вересня 1944 року в Любліні УРСР та Польський комітет національного визволення уклали угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Угода декларувала мирне переселення. Проте на практиці людей тероризували, репресовували, конфісковували в них майно, обмежували їхні політичні, соціальні, економічні та культурні права.
Після підписання вересневого договору впродовж осені відбувалися добровільні виїзди. Закерзоння покидали незаможні селяни, яким на сході обіцяли землю, або люди із прорадянськими поглядами.
«Ми пам’ятаємо» і «Ніколи більше» кажуть українці разом з іншими народами
Та вже на початку весни 1945 року польська влада почала застосовувати адміністративний примус для того, аби виселяти українців. Процес переселення був брутальним не тільки змістом, коли людей виривали з їхніх рідних місцин, а й формою. Вояки підпільних збройних формувань, намагаючись пришвидшити виселення, вдавалися до терору, підпалювали українські села і вбивали селян.
Наприклад, у ніч із 17 на 18 квітня 1945-го у селі Пискоровичі бандитське угруповання Юзефа Задзєрського розстріляло мирне українське населення, зігнавши усіх до місцевої школи. Тоді за одну ніч вбили, за різними підрахунками, від 200 до 500 осіб.
Траплялися випадки, коли польське військо входило в село і в прямому розумінні переганяло людей через кордон. А польські змаргіналізовані селяни, згуртовані у розбійницькі групи, грабували українців впродовж всього їхнього шляху до совєцького кордону. Здійснюючи набіги навіть на залізничних станціях.
Словом «Переселення» називали просте перевезення людей залізницею у вантажних вагонах, а відтак залишених на нових місцях часто без будь-яких умов для життя.
Виселенців із Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини тоді намагалися розсіювати по всій території УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Усупереч намірам Києва доправити переселенців на схід республіки, приблизно 82% осіб від їхньої загальної кількості опинилися у Західній Україні. Люди, які звикли до лісової і горбистої місцевості Закерзоння, не могли прижитися на степах українського півдня чи сходу.
Це були незвичні, і важкі умови, передусім через спекотний та сухий клімат у степу. Історик Роман Кабачій у книзі «Вигнані на степи» наводить слова переселенки Марії Старчак-Вавричин із села Мшана: «Нас вражало все: і те, що палити треба було соломою, а не дровами, що вода у криниці не солодка, як вдома, а гірко-солона, і пити її неможливо, що степ весною вкривався полином, від чого молоко корови ставало гірке й недобре. Ми не могли звикнути до їжі – тільки кукурудза і соняшникова олія…». За оцінкою Романа Кабачія, на південь України виселили майже 100 тисяч осіб, більшість з яких згодом втекла в західні області УРСР.
У перші роки після переселення, попри заборону, можна було переїхати на захід через слабкий контроль. Окрім схожого ландшафту там, було ще й набагато ближче до рідних місць.
2 серпня 1946 року польська влада оголосила підсумки «евакуації». За цими даними, до УРСР вивезли 482 107 осіб (122 452 українські родини) – 96,8% від усіх українців Польщі. На території Польщі ще залишалось 14 325 осіб. Ще 11 000 осіб (3600 родин) переховувалися в лісах.
Проте польські офіційні підрахунки 1946 року виявилися помилковими. Наступного року в рамках операції «Вісла» із Закерзоння виселили ще понад 140 тисяч українців. А 1951 року така ж доля спіткала 32 тисяч жителів Західної Бойківщини.
Українські населені пункти після виселення українців переназвали польськими назвами і заселили поляками. Всі колишні українські села можна поділити на ті, які власне стали польськими; і ті, які просто зникли. На їхньому місці зараз полишалися хіба хрести старих кладовищ із написами кирилицею. Значно рідше можна знайти фундаменти колишніх греко-католицьких храмів. Часто навколо них ростуть невеликі гайки, оскільки біля українських церков садили дерева.
У совєцький період про переселення 1944–46 років говорити було не особливо прийнято. Тому про переселення українців сучасники знають небагато. Чому людей переселяли? Скільки? Куди? У відповідях на ці запитання досі плутаються. Вина цьому – складність геополітичних і соціальних процесів того часу, які тільки множили незрозумілості.
Втім, також треба пам’ятати й те, що про переселення із Закерзоння і науково, і побутово голосно почали говорити аж у 1990-х роках. У совєцький час свого переселенського минулого люди переважно соромилися. Батьки не розповідали, а діти не запитували. Отож навіть сьогодні переселення 1944–1946 років часто називають операцією «Вісла», усіх переселенців – лемками, і, що гірше, – не розуміють ані масштабів, ані результатів цієї репресивної акції.
«Локальна історія» розповіла про переселення українців 1944–1946 років у 4 захопливих текстах спецпроекту «Депортації». Це мультимедійні матеріали, які в максимально доступній формі пояснюють, що і чому відбулося. Репортажні історії від очевидців трагедії, як сприймає ті переселення сучасне молоде покоління українців, чи несуть відповідальність за злочини під час депортацій країни Заходу.
Володимир Молодій
Журналіст, репортажист. Закінчив Школу журналістики УКУ. Призер конкурсу художнього репортажу «Самовидець». Із 2015 по 2019 рік працював сценаристом у телепрограмі «Історична правда» з Вахтангом Кіпіані. З 2019-го – журналіст у проєкті «Локальна історія».
